Спілка польських учених: Польсько-українське культурне пограниччя у прозі Ярослава Івашкевича (топіка і функціональність) – нова книга к. філол. н. Олексія Сухомлинова

У 90 роки минулого століття спостерігається зростання зацікавленості літературною творчістю та громадською діяльністю Івашкевича. До існуючих у літературі предмета прізвищ приєдналися нові автори таких важливих досліджень, як Анджей Завада та Герман Рітц. З'явилися також цікаві матеріали типу "Ярослав Івашкевич і Україна" (Київ 2000) – збірник дослідницьких праць, який є результатом міжнародної наукової конференції, організованої проф. Р. Радишевським на базі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Олексій Сухомлинов, пишучи монографію, мав ознайомитися з існуючою фаховою літературою, а визначаючи мету та реалізуючи завдання дослідження багаторазово стикався зі складністю та різноплановістю матеріалів про Ярослава Івашкевича. Автор обрав надзвичайно цікаву та складну тему, досліджуючи прозу Івашкевича міжвоєнного періоду, а саме – характеристику топіки польсько-українського пограниччя, а також форми її прояву і функціональнісь у творах автора "Честі та слави".

Незважаючи на існуючі праці, присвячені зв'язкам Івашкевича з Україною (зокрема доробок проф. Г. Вервеса), досліднику вдалося впровадити якісно новий погляд і трактування польсько-української проблеми у міжвоєнній творчості Івашкевича. Автора цікавила передусім функція пограниччя в прозі згадуваного письменника, а також еволюція топосу України у свідомості митця, народженого на Київщині.

Автор як слід простудіював та вдало використав передовсім сучасні методологічні праці, в яких польські, українські, російські та швейцарські автори репрезентують новий, відмінний від попередніх, спосіб трактування проблематики пограниччя культур. Викликає подив і задоволення той широкий збір найважливіших прізвищ сучасних дослідників літератури, які були для автора монографії джерелом наукового натхнення. Розглянуті в роботі твори Ярослава Івашкевича не викликають жодних зауважень, цілком слушно предметом аналізу є тексти, що були написані в період між 1915 та 1939 роками, трактування часових меж міжвоєнного періоду визначено згідно з сучасними принципами історії літератури. Дослідник звернув також увагу на пізніші твори, досліджуючи подальшу еволюцію топосу України. Слід зазначити, що в роботі розглянуто також оповідання "Nос czerwcowa" і "Zarudzie", твори опубліковані у 70 роках.

Структура оцінюваної монографії складається з ґрунтовного вступу, де О.Сухомлинов аналізує стан дослідженості теми і дає характеристику творчому доробку Я. Івашкевича в цілому, основної частини, що має логічний поділ на глави та розділи, висновків і бібліографії.

В основній частині автор дає цікаву характеристику феномену польсько-українського пограниччя культур, що базується на новітніх дослідженнях цього явища. Перша глава складається з трьох частин:

1. "Польсько-українське пограниччя: сутність поняття та історія явища";

2. "Еволюція образу Кресів у історії польської літератури",

3. Україна Ярослава Івашкевича.

Такий підхід до структури дослідження дозволив упровадити основні категорії типологізації описуваних явищ. Терміни "пограниччя культур", "Креси", "кресовість" та пов'язані з ними семантичні, культурологічні та методологічні значення є основою фундаментальних висновків. Поставлені питання, щодо феномену України в польській літературі та культурі, а також у літературних дослідженнях, незважаючи на їх дослідженість, вирізняються своєю свіжістю та новітністю. Автор монографії усвідомлює, що топос України належить до малодослідженої культурологічної категорії, що викликає зацікавлення з боку дослідників і читачів. Актуальність теми дослідження, значною мірою пояснюється її інтердисциплінарністю, зв'язком зі сферою пограничних чи "кресових" явищ у широкому розумінні. Власне аналіз багатозначності, контрастів і внутрішніх ускладнень, напруги літературного образу України стають домінантою досліджень автора монографії. Представлені дослідження експонують проблеми, пов'язані з визначенням місця та ролі Івашкевича на тлі пограничних явищ, водночас автор пропонує новітні засади методологічного аналізу мультикультуралізму.

Друга частина присвячена дослідженню формам прояву пограничної свідомості в біографії Ярослава Івашкевича. Автор слушно виходить за межі структуралістичного підходу досліджень літературних творів. Біографія є, певною мірою, своєрідною мовою та текстом, відомо, що всі прояви людської поведінки мають знаковий характер. Знаходячи елементи топіки пограниччя у кресовому та київському періоді життя Івашкевича, О.Сухомлинов розглядає літературу з перспективи "довгого тривання" (польськ. długiego trwania).

Наступна глава присвячена механізму функціонування образу пограниччя в прозі Я.Івашкевича так званого київського періоду та поділяється на два розділи:

1. "Орієнталізм та пограниччя культур",

2. " Естетизм і міфологічна топіка".

Перша із названих частин аналізує поетичну прозу ("Легенди і Диметра", "Вечір у Абдона", "Зенобія. Пальмура") і являє собою важливий аспект досліджень пограниччя. Автор монографії визначає способи проникнення орієнталізму та механізми художньої трансформації тематичного матеріалу, які тлумачаться зацікавленістю та зв’язком письменника з польським експресіонізмом. У свою чергу, характеризуючи діонісійську топіку, підкреслюється поліфонічність пограниччя, представленого у формі зіткнення образів західної (римської) та східної (візантійської) культур. Відзначається також істотний вплив творчості польського романтика Ю.Словацького на автора "Осінньої учти". Варто додати, що процес аксіологізації осені можна пов'язати також з Б. Шульцом і його оповіданням "Друга осінь". Зрештою, загальне явище, що визначають терміном "пейзажизм", тобто особливе трактування природи та краєвидів, можна вважати невід'ємним елементом свідомості і творчої манери письменників Кресів. Також звертається увага на впливи естетичної школи, між іншим Оскара Уайльда, та віталістичних концепцій, що гармонійно поєднувалися з меланхолічною атмосферою кресових, поміщицьких оазисів, де культивувалася "краса". Івашкевич мав безпосередню можливість пізнати шляхетські кресові резиденції - "генератори краси". Треба підкреслити, що присутня в його творчості декадентсько-катастрофічна нота, "домінанта відмови" чи "гамлетівський” походять з часів революційних подій, що відбувалися на території України.

Глава "Україна як "мала вітчизна" присвячена роману "Місяць сходить", який автор дослідження визнав своєрідною формою розрахунку з "українською молодістю". Автор вдало реконструює присутній в творі топос пограниччя; підкреслюючи функціональність мотиву поміщицького двору і дороги. З фаховою майстерністю простежується доля героя – аlter ego письменника. Натомість, варто було ближче придивитися до семантики слів "вітчизна" та "батьківщина".

Також О. Сухомлинов досліджує функції пограниччя в історичній та "італійській" прозі Івашкевича. Прочитання роману "Червоні щити" з перспективи амбівалентного сприйняття двох етносів: польського та українського, а також урахування середземноморських впливів свідчать про новаторське трактування ідеологічно-художньої проблематики твору. Цей розділ завершується аналізом образу української вітчизни Івашкевича, що з'являється в циклі низці італійських оповідань письменника, серед яких особливо виділяється символіка твору "Voci di Roma". Функціональним виявляється також простеження важливої для Івашкевича естетичної та філософської паралелі: Сицилія - Україна.

Хочемо наголосити, що дослідник розглядає творчість Івашкевича у контексті "української школи" в польській літературі, як її варіант XX століття. Творчість Івашкевича представляє модель сенсуалістичної прози та естетики "домашньої вітчизни", яка в художній креації була позбавлена типових етнічних конфліктів, що проявилися у прозі Одоєвського, Бучковського, Стрийковського. Однак треба підкреслити, що у красі українських краєвидів, особливо в пізніших творах, Івашкевич вбачав "купи палених тіл", що свідчить про трансформацію топосу польсько-українського пограниччя.

Досліджуючи "українські втаємничення" Ярослава Івашкевича, автор обґрунтував і довів, що Україна виконувала в його творчості роль "центрального краєвиду" не тільки як пейзаж, але передусім як своєрідний аксіологічний та емоційний центр. Українське походження визначало також пізніші захоплення і топографічний вибір письменника, головним чином зацікавленість "подорожами" прибульця з Кресів до Польщі та Сицилії. Його творчу та просторову уяву формував відкритий горизонт степу, що проявлялося в естетичному відтворенні краєвидів "безмежного простору", образ якого формувався з перспективи "тісної" Варшави. Крім того, вразливість на історію, здатність помічати в сучасності сліди давнього минулого певною мірою поєднувало Івашкевича з польською школою коротких форм, представленої зокрема С. Вінцензом та Є. Стемповським. Український родовід Івашкевича дозволяв розширити культурні горизонти. Домінанта культурного пограниччя, різних типів світосприймання визначали ідею європеїзму Івашкевича, який розумівся як синкретизм Сходу та Заходу.

Автор монографії досяг поставленої мети, навів обґрунтовані докази власних суджень, використовуючи численні тексти та критичні матеріали мовою оригіналу, надаючи використаним думкам індивідуальної форми. Наведені твердження дозволяють зрозуміти "спільні місця" і зв'язки між польською та українською культурою. Головним досягненням дослідника є вдале застосування категорії пограниччя культур при аналізі творчої спадщини Ярослава Івашкевича.